в ширину

1) rut

2) ( залізнична) track; ( про ширину колії) gauge ( line)

3)

1) вытя́гиваться, вы́тянуться; (только несоверш. - увеличиваться в длину или в ширину) тяну́ться; ( под тяжестью чего-нибудь) обтя́гиваться, обтяну́ться; ( распростираться) протя́гиваться, протяну́ться

2) (несоверш.) вытя́гиваться; обтя́гиваться; выта́скиваться, тащи́ться; извлека́ться; удаля́ться; дёргаться, выдёргиваться; высвобожда́ться; выпра́стываться; выкола́чиваться; вста́скиваться

3) (только соверш. умереть) перен. протяну́ть но́ги

1) вытя́гиваться, вы́тянуться; (только несоверш. - увеличиваться в длину или в ширину) тяну́ться; ( под тяжестью чего-нибудь) обтя́гиваться, обтяну́ться; ( распростираться) протя́гиваться, протяну́ться

2) (несоверш.) вытя́гиваться; обтя́гиваться; выта́скиваться, тащи́ться; извлека́ться; удаля́ться; дёргаться, выдёргиваться; высвобожда́ться; выпра́стываться; выкола́чиваться; вста́скиваться

1) (испускать струями, каплями) источи́ть; ( из большего сосуда в меньший) разли́ть

2) ( принуждать расходиться) разогна́ть, рассе́ять

3) (перен.: безрассудно тратить) расточи́ть; промота́ть

1) ( обрабатывать точением) спец. расточи́ть

2) ( делать большим по величине) увели́чить; ( в длину) удлини́ть; ( в ширину) расши́рить, расста́вить

1) (испускать струями, каплями) источа́ть, источи́ть; (только несоверш.) точи́ть; ( из большего сосуда в меньший) разлива́ть, разли́ть

2) ( принуждать расходиться) разгоня́ть, разогна́ть, рассе́ивать, рассе́ять

3) (только несоверш.: делать, не соблюдая меры; быть излишне щедрым) расточа́ть

4) (перен.: безрассудно тратить) расточа́ть, расточи́ть; прома́тывать, промота́ть

1) ( обрабатывать точением) спец. раста́чивать, расточи́ть

2) ( делать большим по величине) увели́чивать, увели́чить; ( в длину) удлиня́ть, удлини́ть; ( в ширину) расширя́ть, расши́рить, расставля́ть, расста́вить

см. розтягатися

см. розширювати

см. розширювати

Декарт, Рене (1596, Лає, Турень - 1650) - франц. філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму. Виступаючи, як і Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Д., на відміну від нього, спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Д. вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріжний камінь єдиної системи наук є, за Д., теза "мислю, отже існую". Слідом за Августином Д. наполягав на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платонівське переконання в онтологічній домінанті умоосяжного стосовно чуттєвого і сформоване в надрах християнської традиції загострене відчуття високої значущості особистісного начала. Істинність і дієвість принципу самосвідомості як основоположного принципу філософування забезпечується Богом, який надав людині природне світло розуму. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Д., даний також первинний, достеменно безпосередній предмет пізнання, яким є мисляча субстанція. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої, як непротяжної й тому неподільної, характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю (має ширину, глибину і довжину, а, отже, - поділяється на частини й може набувати окреслень фігури). Означені якості Д. вважав такими, що справді існують, тобто первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло - вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Інструментом людського пізнання є метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого і очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягають вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ланцюгу умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими й виразними і ні в кого не викликають сумнівів. Зразком методу для Д. є математика, а засадничими його характеристиками—числення і порядок. Тварини в системі Д. це унітарні автомати, людина ж роздвоюється на тіло (яке також тлумачиться як автомат) і розумну душу (почуття і уява в ній є лише модусами розуму). Уможлививши подолання телеології, такий підхід поставив, однак, Д. перед проблемою зв'язку в людині духовного й тілесного начал. В духовному житті пильну увагу Д. привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі полягає, за Д., в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів шляхом підпорядкування останніх звичаєвим нормам та законам країни. Прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають спонукати до гріха, який тлумачиться Д. з ухилом у гносеологізм, - як омана, що зумовлюює недобрі вчинки. Роль ідей Д. в подальшому розвитку філософської класики виявилась, зокрема, у їхньому впливові - на формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Пор-Рояля та низки концепцій європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки, зокрема, у межах феноменологічного напряму (Гуссерль), нео- і постпозитивізму (Поппер), "натуральної" філософії Мамардашвілі тощо.

[br]

Осн. тв.: "Міркування про метод" (1637); "Геометрія" (1937); "Метафізичні роздуми" (1641); "Основи філософії" (1644); "Пристрасті душі" (1649).